“Три карбованці” – повчальна історія про те, що все зроблене добро обов’язково до тебе повернеться

1968 рік. Одеса. Пізня осінь. На вулиці холодно та сиро. Мені 5 із половиною років. Я сиджу біля вікна нашої комунальної квартири на вулиці Гоголя 13 – і дивлюся на дах будинку навпроти. Там завжди цікаво. Після вчорашнього дощу сонце так і не визирнуло. Змерзлі горобці, напишившись, тиснуться один до одного, сидячи на самому краю покрівлі.

Мама каже, що нам потрібно сходити в магазин і купити що-небудь поїсти (до чаю,) на 3 карбованці, що залишилися до її зарплати і пенсії дідуся. Потрібно зараз сходити, бо скоро почне темніти, і ми вже нікуди не підемо.

Я неохоче злажу зі стільця і ​​одягаюсь. Мені не хочеться залишати без нагляду горобців, але люблю ходити з мамою в магазин.

У холодильнику практично порожньо, і нам навіть не буде з чим пити чай. Так каже бабуся.

Ми виходимо з під’їзду та прямуємо у бік Центрального гастронома на Дерибасівській.

Мокре листя прилипає до черевиків. Я намагаюся на нього наступати так, щоби воно відлипало. Це така гра. Я завжди граю в неї.

Небо затягнуте хмарами. Я вдивляюся, щоб розгледіти хоч тоненький промінець сонця. Але його нема. Вітер зриває останні листки з голих гілок.

Дуже хочеться якнайшвидше повернутися додому.

Дорога до Гастроному йде через Міський сад, так ми зазвичай зрізаємо кут.

Не доходячи буквально за кілька метрів до Міського саду, прямо на землі, на засаленій картонці, сидить жебрак-інвалід і просить милостиню.

Моє серце стискається від жалості і падає кудись униз.

Ми зараз купимо поїсти і повернемось у нашу теплу комунальну квартиру. Квартиру з піччю-буржуйкою в кутку, де весело танцюють язички полум’я, а дідусь постійно підкидає туди вугілля.

Мій дідусь – військовий лікар, майор у відставці та художник. І я його обожнюю! Але про нього колись буде окрема історія.

Мама зробить бутерброди з купленими маслом та докторською ковбасою. І ми їх їстимемо. І пити гарячий цейлонський чай.
З цукром.

А цей бідолашний дядечко залишиться сидіти тут голодний і холодний. Напевно, йому навіть не буде куди піти. Точніше пошкандибати. Це все проноситься у моїй дитячій голові за секунду.

– Мамо, – я смикаю маму за рукав.

– Давай йому щось дамо!

Мама дивиться на мене не схвально.

– Наташенько, але це все, що у нас є! Якщо ми йому віддамо останні три карбованці, то ми НІЧОГО вже не зможемо купити. (Три карбованці в 1968 році були одним папірцем – трояком)

І просто питимемо чай. Навіть без цукру!

Але я не відступаю, я налаштована рішуче та згодна пити навіть несолодкий чай.

– Мамо, ну будь ласка!

Мама трохи здається під моїм натиском.

– Ти справді ТАК хочеш віддати йому ці гроші??

– Так!!

– Ну що ж, якщо ти так вирішила – віддавай! І мама дістає з гаманця і простягає мені останню зім’яту “трьошку”. Ура!! Я біжу до інваліда і з радістю вручаю йому заповітний папірець! Сказати, що він здивувався – не сказати нічого! Зараз, я розумію, що він просто здивувався. Три карбованці жебракам на той час не подавали. Тим більше останні три карбованці.

Але він цього не знав, та й мені тоді це було не збагнути. Дядечко довго мені дякував і дивився мені в очі.

Пам’ятаю, як вони світилася від щастя! І навіть погода вже не здавалася такою вогкою і неприємною. Тому на запитання мами:

– Хочеш побігати в саду чи підемо додому, – я одразу погодилася побігати.

У Міському саду в цю пору погляду відкривалася досить похмура картина. Голі дерева. Перевернуті ногами лавки. Випадкові перехожі – просто вкорочували дорогу додому, щоб не робити гак. Робити там, окрім як побігати навколо непрацюючого фонтану або пострибати по перевернених лавках, було нічого. На той момент стрибання по лавках мені здалося найправильнішим заняттям. Мама стояла неподалік, чекаючи поки я закінчу свій марафон.

Я бігала і стрибала з лави на лаву, і мені навіть здалося, що я побачила той тоненький промінець сонця. Моє серце повернулося на місце, і мені хотілося бігати та стрибати ще й ще! І навіть співати від радості.

«Як здорово, що ми віддали цьому бідному дядькові 3 карбованці, – думала я, – тепер йому буде що поїсти!». Перестрибуючи на чергову лаву, на землі, у купі мокрого осіннього листя, я раптом помітила якийсь зім’ятий папірець… я його підняла і розгорнула…. і не повірила своїм очам!!!

Це були 5 карбованці!

– Мааамаааао! Я знайшла 5 карбованців!

Мама була здивована!

– Як? Де? Не може бути!… ??!!!….??!!!

Вона завжди була дуже емоційною.

Ми пішли у Центральний Гастроном. І купили докторську ковбасу. І олію. І цукор. І навіть морозиво! І ще щось, вже не пам’ятаю. На зворотному шляху вже сутеніло. А я шукала очима того дядечка, якому віддала “трояк”. Але його вже не було на колишньому місці. Мабуть, він пішов купити їжу.

А вдома ми пили смачний цейлонський чай із цукром. І з бутербродами. І потім їли морозиво. І мама розповідала цю історію бабусі та дідусеві.

Дуже багато років минуло відтоді. У моїх поняттях нічого не змінилося. Я досі шалено вдячна мамі, що дозволила мені тоді віддати три карбованці…

^{Автор: Наташа Геррелл}