“Не варто недооцінювати почуття дітей. Не думайте, що вони не розуміють”

Мені 7 років. Повертаюсь після уроків додому. Мама стоїть на кухні, серйозна.

– Дочко, мені треба тобі щось сказати. (Вдих-видих). Дідусь Коля помер.

Я стою, дивлюся на кахельну плитку підлоги. Це нічого, я думаю, мені просто потрібно його поцілувати, і він оживе. Він же мене дуже любить, і його треба поцілувати. Як сплячу красуню.

– Післязавтра буде похорон, якщо хочеш, я тебе візьму з собою. Дочко, чуєш?

– А що таке похорон?

– Це всі зберуться у бабусі в квартирі та попрощаються з дідусем, потім сядуть за стіл. Підеш?

– Піду.

– Мамо, а ми скоро підемо на свято?

– Це не свято, це горе. Їж давай, охолоне. Підемо завтра вранці.

– Мамо, а на святі буде бабуся Галя?

– Я вже тобі казала, це горе. Буде.

– А Таня?

– Так.

– А..

– Будуть усі!

Всі. І за столом. Це зазвичай свято. Якось безглуздо говорити, що ми йдемо на горе, думаю я. Краще просто не казати.

Двері під’їзду відчинені. На сходовому майданчику поруч із різьбленими дверима, які колись зробив своїми руками дідусь, стоїть фіолетова кришка. Труни, здогадуюсь я.

Навколо дуже багато людей, багато чужих. Але навіть рідним до мене, здається, немає справи. Зі мною навіть не привіталася бабуся.

Ідемо з мамою повз усіх цих людей, підходимо, я бачу тільки дідусеву руку: я дуже низька, а він лежить високо. Мені б попросити маму мене підняти, ну щоб поцілувати, але в мене якесь невиразне передчуття, що мені не дозволять. Мама розвертається, тягне мене за собою. Назад.

Хочеться крикнути, почекай, я ж не… Я не встигла, не поцілувала, не оживила… Не…

Не попрощалася. Ця думка приходить пізніше, коли я накладаю шматки хліба в целофанові пакети, щоби не зачерствіли (мені знайшли справу). Я бачу перед собою лише хліб, ось три шматки, ще два… І тут на мене лавиною обрушується усвідомлення того, що це назавжди. Що мій коханий, рідний, мій дідусь, який колихав мене однією своєю кульгавою ногою, який вчив мене змальовувати помідори з пакетиків насіння, який плів кошики в гаражі, і тоді там так приємно пахло лозою…

Він… І що ж, тепер він ніколи вночі не зробить мені бутерброд з маслом і не наріже кубиками? Не посмажить насіння і не загорне його у вафельний рушник?

Я плакала, плакала вперше в житті гірко. Ось тут мене почули. Як я тепер розумію, всі поїхали вже на цвинтар, заспокоювала мене бабуся, інша, з боку тата. Вона перша поговорила зі мною про те, що сталося. Вона почала розповідати, що відбувається з душею після смерті, по порядку, щодня, вона ходила до церкви і знала це. А я сиділа і вбирала як губка будь-яку інформацію про дідуся, мені хотілося слухати тільки про нього, мені легшало.

За 20 років померла бабуся. Це змусило мене знову пережити ту історію. І я зрозуміла, чого мені так не вистачало тоді. У нашій культурі не прийнято говорити, що тобі боляче. А з дітьми – це взагалі табу. Для дитини всі роблять вигляд, що все начебто як раніше. Витирають сльози, як тільки вона заходить до кімнати, натягнуто усміхаються, все нормально! І дитина відчуває заборону – не можна, щоб бачили, що боляче. І ховає біль глибоко всередину. А він там, може, величезний.

Не варто недооцінювати почуття дітей. Не думайте, що вони не розуміють, що їм легше забути. Зараз, через 20 років, я це зрозуміла. Зараз я щодня перед сном поки що колишу дитину, розповідаю чоловікові, яка чудова у мене була бабуся, згадую будь-які дрібниці, історії. Я проживаю наново все найкраще, перепрошую за погане. Я не мовчу. І потихеньку на зміну болю приходить спокійна, світла пам’ять. Тільки зараз зрозуміла значення цих слів. Пам’ять має бути світлою. У дітей та у дорослих.