Люди, будьте уважнішими! Знайдіть час допомогти встати тому, хто впав…

Вчора ввечері йшла додому. Пізно. Плеєр у вухах. Дивлюся на дорозі, на тротуарі, – щось ворушиться. Підходжу ближче. Людина. Лежить людина. Точніше повзе людина. Причому повзе так незвично, ніби у конкурсі бере участь, ногами загрібає та пересідає вперед. Перша думка: п’яний! Друга думка: брудний! Вчора дощ був, сльота. Третя думка: А раптом ні? Тобто, не п’яний?

Повз поспішають інші люди. Вечір, треба скоріше додому. Повзучого гидливо оминають. Відвертаються. Мені також треба додому. Мене дитина чекає. Але раптом не п’яний… Підходжу й небезпечно питаю: Ти в порядку? Сама дивуюсь своєму хамству: перейшла на «ти» без знайомства.

— До-по-мо-жі-ть-встати, — каже хлопець, прожовуючи частину літер. Руки його скручені. Ноги також. Він хворий на ДЦП. З народження.

Я простягаю руку, за яку він чіпляється своєю брудною вимазаною рукою. Від нього пахне… супом.

— Ти як тут виявився? — питаю. – Один. На дорозі…

— Я пішов за хлібом. Мачуха хворіє. Впав. Мене велосипедист штовхнув. Встати сам не зможу. — прозвітував хлопець.

В цей час він уже встав, але мою руку тримав міцно.

— Далеко живеш? — питаю я, гадаючи, що мені робити з ним.
— Та ні, ось там. — Махає рукою на дім поряд. — Доведи, бо я впаду знову.
— Ходімо, — погоджуюсь я. Від нього не пахне небезпекою. Пахне супом.

— Як звуть тебе?

— Олег.
— З ким живеш, Олеже?
— З мачухою. Вона захворіла. Потрібен хліб.
— Ти пішов за хлібом, тебе штовхнули і впав? — відновила перебіг подій.

— Так.
— А зазвичай хто купує хліб?

— Мачуха.

Ми йдемо вздовж багатопід’їзного будинку. Люди навколо з цікавістю обертаються. Брудний Олег (він повз від магазину, нагадую) і я — святкова, з презентації.

Ми підходимо до потрібного під’їзду.

— Квартира 59. Перший поверх. Ключі – у кишені. — Олег повертається до мене потрібною відстовбурченою кишенею.

Ми входимо з ним у під’їзд, він відпускає мою руку і впивається у рятівні поручні. Тут він уже майже вдома. Він звично, спритно підштовхуючи ноги, підіймається сходами.

Я відчиняю квартиру 59 ключами Олега. Ми входимо до передпокою. Пахне супом.

Слабкий крик із кімнати:

— Олеже, це ти? Де ти був дві години? Хліб купив?

Я кладу ключі на дзеркало і виходжу із квартири.

Олег хворий на ДЦП. Він дві години тому вийшов за хлібом у магазин навпроти. Нормальній, здоровій людині збігати за хлібом — 10 хвилин. Але Олег хворий на ДЦП. Що не заважає йому їсти хліб. І він за ним пішов. І його штовхнули. Він упав. І дві години повз назад. Просто по брудній мокрій дорозі. Бо всі довкола поспішали додому. До своїх дітей, чоловіків та дружин. З своїм буханцем хліба. І немає часу допомогти стати тому, хто впав. Немає.

Я вражена. Не можу поки що сформулювати чим. Напевно тим, що всім довкола немає справи ні до кого. Тим більше, до Олега. До бруднонр, скрученонр. Тому що кожен, хто пройшов повз повзучу людину, вчепився за рятівну думку «Він п’яний!», що виправдовує його бездіяльність. Не тому, що ми погані. Ми просто поспішаємо. Ми маємо важливі справи. А в Олега теж справи — йому треба купити хліб…

Боже мій, що це було?

Через 20 хвилин я дзвоню в квартиру 59 по домофону. Ніхто не відчиняє. Я чекаю, поки хтось виходить з під’їзду, заходжу в нього і дзвоню в дзвінок, над яким накарябано «59» (навряд чи Олег нашкрябав це сам — у нього скрючені руки, йому не дотягнутися). Мені ніхто не відчиняє. Мабуть, Олег миється. А мачуха хворіє. Я вішаю на ручку дверей пакет. У ньому батон та сірий хліб. А ще якісь печива, мармелад, чай. Олег із мачухою поїдять супу із хлібом, який так і не купив Олег, а потім поп’ють чаю з печивом.

Тримайся, Олеже. І більше не падай…