Добра історія про справжнього ангела. Ось так турбота про когось повертає до життя!

— Ти розумієш, мамо… Я його не підбирала! Він не просто вчепився в мене, він заліз по штанах під моє пальто! Я не знала, що таке буває і не повірила б нікому у житті, якби мені хтось розповів! Я взагалі не розумію, звідки він так пізно взявся на Набережній? Випав сніг, і я не могла його не помітити… А я не помітила, як він підбігав. Він просто вліз і все. І ось… Я принесла. Нехай побуде до завтра. А там знайдемо йому хазяїна. Добре, мамо? — старенька жінка Ліда говорила винним голосом своїй ще старішій мамі, що давно хворіла, кладучи перед нею якогось незнайомого, але дуже жвавого і чіпкого, щойно принесеного з вулиці смугастого котика.

Мати не відповідала. Вона вже близько пів року практично не реагувала на те, що відбувається. Нічого не трапилося, це не було якоюсь хворобою мозку чи серця… Це було якесь поступове згасання інтересу до життя. Мама вмирала. Ліда це розуміла і намагалася щосили зробити її догляд якомога комфортнішим, якщо таке взагалі буває…

Ніколи в житті Ліда не приносила в будинок кішок. Вона й зараз не підібрала б нікого. Але цей смугастий нахабник сам вліз під Лідине пальто і приголомшив її своїм небаченим нахабством. Цим нахабством він Ліду обеззброїв. Всі її докази, мовляв, удома ж хвора мама, порядок і чистота, і таке інше, розвіялися перед цим фактом: під пальто на штанах Ліди щільно висіло кошеня.

То вона з ним і прийшла додому.

І ось, намагалася пояснити мамі, хто це такий і звідки взявся. Мама не спала. Вона, як завжди, дивилася в нікуди… Здавалося, що вогонь у її очах уже почав загасати назавжди.

Ще рік тому Лідина мама була ще цілком бадьорою, доглянутою старенькою. Вона любила читати, ходила на манікюр та стрижки, готувала смачні обіди та раділа успіхам дорослих онуків. А потім вона раптом захворіла на грип, як усі ми хворіємо. Але одужання було важким та довгим. Температура пройшла, а звичка лежати у ліжку лишилася. Ліда не знала, як її подолати. Мама згасала на очах.

Кошеня знайшло на підлозі теплі пухнасті тапочки і розташувалося в одному з них, ніби воно тут спеціально для нього приготовлене. Ліда усміхнулася, потім взяла його на руки, помила, нагодувала, загорнула в теплу ковдру і заснула поруч. Вранці кошеня розбудило її на хвилину раніше за будильник. Ліда знову усміхнулася і подумала, що треба обов’язково знайти господаря для цієї знайди. Потім вона підвелася, нагодувала спочатку кошеня, потім маму, потім поснідала сама і побігла на роботу.

Цілий день вона питала у знайомих і незнайомих людей, чи не потрібне їм кошеня? Але ніхто не відгукнувся. Очевидно, всі люди давно забезпечені кошенятами.

«Ну, що ж… — подумала Ліда. — Не викину я його посеред зими. Нехай поживе поки що в мене. А там побачимо…»

Увечері кошеня вибігло їй назустріч, коли вона повернулася з роботи додому. Ліда нахилилася до нього, а той від радості став на задні лапки, ніби хотів, щоб Ліда не нахилялася надто сильно, щоб їй простіше було його погладити!

— Ну ти просто диво якесь! – звернулася до нього Ліда.
Кошеня ствердно замуркотіло:

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так!

Те, що сталося потім, зробило її ноги зовсім ватяними — з подиву Ліда присіла в коридорі на стілець. Дихання перехопило і щось сталося з серцем — воно билося сильніше, але при цьому ніби боялося стукати голосно, щоб не злякати побачене, не порушити того, що відбувається.

Слідом за кошеням до неї в коридор із кухні раптом вийшла мама! Мама! Вона була не в піжамі, а у своєму домашньому халаті та фартуху. У неї навіть волосся було укладене в звичайну зачіску і горіло блиском очі, як це було колись – ще до хвороби!

— Лідочко, вітаю! Вечеря холоне! Мий руки і – до столу! — сказала мама так квапливо, ніби це була її звичайна фраза вчора і позавчора…

— Так… Так… Зараз, матусю… — промимрила Ліда, ледве вірячи в те, що відбувається.

Кошеня муркотіло біля її ніг.

— До речі, – сказала мама, вказуючи на кошеня, — я сходила до магазину за молоком. Виявилося, що в нас немає молока! Дитина в будинку, а в нас немає молока… А ще я купила йому спеціальний корм та лоток. Він не може жити на вулиці, він маленький. А як він буде у хаті без лотка? Ти зовсім ні про що не думаєш. Пішла на свою роботу, а дитину кинула без лотка і без молока. Лідо! Ну, що ти сидиш? Вечеря холоне!

Ліда приголомшено дивилася на маму, слухала її і не помітила, як обличчя раптом стало мокрим. Не від снігу, який все продовжував тихо сипатися з високого неба і яким було всипано її пальто та шапка, коли вона увійшла до хати. А — від сліз, які лилися самі собою… Після безнадії, після маминої апатії, після безсилля щось зробити…

І тільки смугастий нахабник продовжував урочисто свою пісеньку:

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так!

А мама одужала якось зовсім раптово. І тепер Ліда радіє, коли мама її сварить за щось. “Свари мене, матусю, свари! Тільки не вмирай, будь ласка, рідна!” — щоразу думає вона і гладить величезного нахабного кота, який виріс із того малюка, що виник у її житті колись посеред зими. Під пальто.

— Треба ж! Хто б міг подумати, що ти мені воскресиш маму! — звертається Ліда до кота. — Ангел, ангел ти мій!

— Мррр-так! Мррр-так! Мррр-так! – Відповідає нахабний кіт. На прізвисько Ангел.

Оксана Коваленко