“Марафон ціною в життя”. Як багато жінок впізнає себе у цій розповіді…

Одна жінка втомилася бігти…
Свій марш-кидок вона розпочала після РАЦСу. Замість ресторану у них із чоловіком була нова орендована квартира, в якості гостей на весіллі — вантажники. Жінка побігла підтюпцем, щойно переступивши за поріг палацу урочистих подій.

Потрібно було розібрати сумки, зібрати ліжко, помити квартиру. У перервах був токсикоз, але вона бігла.

Так вона добігла до пологового будинку, де намагалася паралельно працювати. Вона працювала через інтернет, тож могла і народжувати, і працювати. Зараз багато таких породіль. Таємне таїнство народження вимушено змішали з потребою жити не на кумедні декретні виплати.

Після пологів були ускладнення і у жінки почали атрофуватись м’язи ніг. Але жінка, вже кульгава, продовжувала бігти. Вставала о 4-й ранку, починала бігти підтюпцем до комп’ютера — вона ж працювала, ця жінка. О 6-й ранку прокидалося немовля, і настав час бігти до його ліжечка.

І з дитиною разом вона кудись бігла. І на прогулянку, і з прогулянки, і в магазин, і на гімнастику. Потім у дитячий садок, звідти до поліклініки, потім до аптеки, потім уже до школи.

Жінка пробігала повз дзеркало, повз перукарню, повз магазини з гарними сукнями. Пріоритети були інші: дитячий одяг, підгузки, іграшки, продуктовий, миття вікон, батьківські збори, хімчистка, пиріжки з яблуками.

А одного разу і так слабкі ноги жінки втомилися бігти. Вона не змогла піднятися сходами до своєї квартири на третьому поверсі. Як не намагалася, як не просила, як не сварила свої ноги, але вони не слухалися.

Адже жінка хотіла бігти далі: адже ще не вся білизна була випрасована, м’ясний рулет не запечений, а ванну вона не мила цілий тиждень. І це не була підготовка до свята, це був звичайний вівторок.

Тоді жінка сіла на сходах та заплакала. А ноги відпочивали.

У той день, сидячи на сходах, нарешті жінка змогла побачити, як повз неї пробігла її юність і молодість, як пронеслася повз доньку-підлітка, як неквапливо крокував по-незнайомому щасливий чоловік з чужою юною дівчиною. Навіть здоров’я крок за кроком, навшпиньки, йшло через щілину в під’їзних дверях.

Безпорадно сидячи в під’їзді, жінка крізь сльози згадала, що колись вона любила пити жасминовий чай на заході сонця біля річки. У неї навіть спеціальний термос був — з жовтим метеликом, що пурхав над квітучою сакурою. І жила вона навпроти гарної набережної.

Жінка встала (нехай і важко) і пішла додому, накульгуючи і міцно спираючись на перила. І поки вона піднімалася крізь три нескінченні прольоти, то зрозуміла, що ніколи не любила бігати. І бігти не було потрібно.

Багато років жінка забороняла собі пити чай із термоса на заході сонця, бо бігла безглуздий марафон ціною в життя.

Важливо іноді зупинитися і згадати, що ви дійсно любите. Згадати, поки є час. Навіть якщо це термос із гарячим чаєм та захід сонця на річці.

^{Автор: Маріанна Церетелі}