Дитина – гість у вашому домі. Це потрібно пам’ятати завжди і кожному з батьків!

Наші діти нам не належать

Цю сім’ю знаю давно. 

Періодично перетинаємося в цирку, взуттєвому магазині, концерт-холі. Вони одружилися студентами з великої любові. Ось тільки цілі виявилися різними. Хлопець мріяв про кар’єру, вона – про дітей.

Тому кожен зайнявся своєю справою: чоловік мотався в Польщу за тканинами й торгував на ринку в відділі штор, а вона виховувала дочку. Потім чоловік зміцнів, осмілів, розжився на магазин, який згодом “виріс” у двоповерховий салон, а дружина привчила дитину до горщика, пояснювала, що таке «праворуч-ліворуч» і «синій-червоний». Супроводжувала в школу і на десяток гуртків.

Незабаром дівчинку відправили до Англії, і утворилася порожнеча у материнській душі. Жінка відчула себе непотрібною і в 35 народила другого малюка. Через рік хлопчик відправиться на навчання в місто великого яблука, а їй стукне п’ятдесят. Третього вже не народиш, у чоловіка – мережа салонів по Україні, а у неї нічого. Тільки шкільні малюнки та спогади.

Наші діти нам не належать. Вони прийшли пообідати, випити кілька цистерн молока, зносити сто пар взуття, розбити не один сервіз, вирости зі штанів, відростити бороду, дорости до бюстгальтера, баса, повноліття. Навчити нас фотошопу і спілкуванню в Telegram. Пекти печиво «Губка Боб». Тримати слово і стримувати крик. Дотримуватися спокою і дистанції. Ладнати з чоловіком, свекрухою і котом.

Переконавшись, що уроки вивчені напам’ять, вони йдуть, а ми залишаємося. Посивілі, з відчуттям, що прийшла пора зрілості, осиротілі. Звичайно, спадкоємці ще не один раз забіжать до нас на чай, привітати маму з іменинами, а тата з Днем батька, але не залишаться назавжди.

Ось чому небезпечно розчинятися в них без залишку. Закривати з їх допомогою пролом у стосунках з чоловіком. Заповнювати підгузками або дитячими гуртками власні порожнечі. Народжувати, щоб нарешті відпочити від обридлої роботи й побути в декреті. Безперечно – діти найважливіша частина життя, але не все життя, тому паралельно має йти отримання другої вищої, відкриття квіткового бутика, подорожі по Африці та дослідження впливу місяця на живі організми.

Одного разу, бувши вагітною, я побачила дивний сон. Переді мною сиділа моя дочка і говорила приблизно наступне: «Не зростайся зі мною, бо все одно відірвуся. Я вибрала твоє тіло, щоб увійти у світ, а вас, як пару, щоб отримати базу і старт. Своєю чергою зобов’язуюся допомогти піднятися над собою. Над суєтою. Над землею”. Жорстко? Можливо. Зате чесно.

Проблеми батьків і дітей

Вона рано вийшла заміж, ледь закінчивши училище.

Народила одну дитину, а через рік другу. Часу на кар’єру, власні захоплення та хобі просто не залишалося. Весь час в готуванні, пранні, прибиранні … І не сказати, що їй це не подобалося або що сім’я була нещасна. Синочки росли здоровими та радісними, адже мама дбала про них. Вони стали для неї сенсом життя.

Ось тільки прийшов той момент, коли діти виросли. Один поїхав вчитися в іншу країну, а інший вирішив будувати свою власну сім’ю і переїхав жити з дівчиною на окрему квартиру. І в цей самий момент її життя неначе закінчилося. Адже у неї більше нічого не залишилося. Підсумок: вона самотня, розбита і життя її стало порожнім, а в серці дітей живе постійне почуття провини за її самотність.

Трошки інша історія. Вона завагітніла від чоловіка, якому вони були не потрібні та вирішила виростити цю дитину для себе. Хлопчик був завжди оточений турботою і любов’ю. Мама сама тягла все на собі, намагаючись забезпечити синові прекрасне життя, забувши про себе, про своє особисте життя і мрії.

Їй вдалося, він виріс успішним хлопчиком, ось тільки з почуттям неоплатного боргу. Підсумок: йому 50, він не одружений і не завів дітей, все ще живе з мамою, намагаючись сплатити свій борг. Ось тільки не вийде.

І ще одна. Її життя не особливо склалася: кар’єра не пішла в гору (хоча вона і не особливо прагнула), принц їй не зустрівся і дітки, відповідно, не з’явилися. А цифра в паспорті вже наближалася до 40. Ось і вирішила вона завести дитину, щоб хоч щось у неї в житті було. Ручками своєї дитини вона хотіла реалізувати всі плани, які не змогла сама втілити в життя.

Їй так хотілося стати піаністкою, але її власна мати заборонила їй це. Ось вона з ранніх років відвела дитину в музичну школу і чекала, коли ж він дістане їй зірочку з неба. Ось тільки дитині не подобалося піаніно, вона його зненавиділа всією душею.

Але заперечити мамі було не можна. Адже «мама ж на тебе все життя поклала» і цим аргументувалось все. Підсумок, «зірочку з неба» дитина так і не дістала, а скоріше навпаки, став інфантильним дорослим без будь-яких амбіцій. Зате на піаніно грати вміє.

Скільки таких історій? Скільки разів батьки жертвували своїм життям заради дітей, заради їхнього світлого майбутнього, а робили тільки гірше і собі, і дітям? Та навіть не злічити, їх мільйони. А все через те, що батьки роблять дітей – сенсом усього життя. Ось тільки це абсолютно неправильно …

Ось тільки під “забезпечити” – мається на увазі дати те, що можеш, а не пожертвувати всім, аби дитині дісталося все найкраще. Не потрібно цих жертв, дітям вони не потрібні. А якщо ти й робиш це, то діти не повинні навіть здогадуватися про це. Адже докоряючи їм в тому, що ти їм дав, ти викликаєш в них почуття провини, почуття обов’язку, який їм потрібно повернути.

Ось тільки, чи зобов’язані діти батькам? На мою скромну думку, ні, не зобов’язані. Ми самі приймаємо рішення завести дітей. Але для чого ми це робимо? Щоб вони реалізували те, що не вдалося нам? Щоб вони подбали про нас у старості? Погодься, це досить егоїстично. Як мені здається, в першу чергу, все це робиться заради того, щоб подарувати нове життя цьому світу, щоб відчути щастя материнства чи батьківства.

Папа Франциск якось сказав:

«Батьки Ісуса пішли в храм, щоб підтвердити, що їхній син належить Богу, і що вони тільки захисники Його життя, а не власники. Це змушує нас замислитися: батьки є захисниками життя дітей, а не власниками».

А по іншу сторону всього цього – твоє життя. Ставши батьком, ти не перестаєш бути особистістю. Твої інтереси, твоє особисте життя і твої мрії – не менш важливі, ніж турбота про дитину. Ніколи не забувай про це.

Не варто жити лише заради дітей, не варто робити їх сенсом життя. Знайди сенс життя в іншому. Люби свою половинку, діти підуть, але ви залишитеся разом. Нехтувати сім’єю і відносинами між тобою і твоєю другою половинкою не варто.

Люби себе. Коли ти був дитиною, про що ти мріяв? Так ось, згадай про це. Втілюй свої мрії, спробуй знайти те, що тобі до душі. Адже як інакше ти навчиш дитину любити себе і домагатися цілей?

Будь ласка, не живи заради дітей. Звичайно, це твій вибір, твоє діло і ніхто не в праві говорити тобі, як правильно. Але подумай про це … Зараз, коли я бачу цих дітей, яким батьки віддали все і навіть більше, мені боляче дивитися їм в очі. Почуття провини тих, хто не може повернути цей неоплатний борг своїм батькам. Розбите серце тих, хто вирішив будувати своє життя, але все ще не можуть пробачити собі те, що кинули батьків.

А так не повинно бути, діти не повинні відчувати себе винними за те, що вирішили будувати своє власне життя. Адже як інакше їм знайти своє щастя? Ніхто не говорить, що ти не повинен любити своїх дітей – люби їх всім серцем, даруй їм щастя і радість, просто пам’ятай, що опіка може бути надмірною. А ще, що діти рано чи пізно виростуть і їх доведеться відпустити з-під цієї опіки.

Як говорив Купер, герой мого улюбленого науково-фантастичного фільму: «Батьки стають привидами майбутнього своїх дітей». І, я думаю, кожному з батьків потрібно гарненько подумати над цими словами. Яким привидом для своїх дітей хочеш стати ти: тяжким вантажем або світлим спогадом?

Мудрість говорить:

«Дитина – гість у твоєму домі. Нагодуй, вивчи й відпусти». Крім того, нащадок – найкрутіший учитель і супутник, а не раб, боржник або «кріпак», і не зобов’язаний перейняти наші уявлення і стандарти. Думати нашими думками. Вчитися у вподобаних нами університетах, виходити заміж в білому і взагалі виходити заміж.

Це потрібно пам’ятати завжди і кожному з батьків. Дитина не твоя власність, вона – особистість, у якої є своє життя, свої захоплення, цілі, мрії. Обов’язок батьків – забезпечити їй щасливе дитинство, дати найнеобхідніше і відпустити, коли прийде час. Дитина в житті батьків – не центр Всесвіту.

Дитина приходить, щоб йти своєю дорогою, і завдання батьків не нав’язати їй власні перони, квитки та шляхи.