Кожна дитина приходить у свій час…

Кожна дитина приходить у свій час…

Саме тоді, коли потрібно, і саме така, яка потрібна саме вам. Якщо у вас хлопчики, отже, вам потрібні ті уроки і ті нагороди життя, які дають сини. Якщо донечки – отже, ті, які дають дочки.

Хлопчик чи дівчинка, забіяка чи спокійна дитина – це саме те, що вам потрібно зараз. Приймайте уроки своїх дітей з любов’ю і вдячністю! У кожної дитини своє призначення і своя місія!

З лекції Амонашвілі, відомого вченого-педагога радянського часу:

«Ми не знаємо, напевно, чи існує вищий світ реально, але можемо прийняти це як припущення. Можете називати його як вам ближче – світ Бога, абсолюту або вищого розуму. Друге припущення: душа людини – це якась вічна, непорушна субстанція, вона спрямована до вічного вдосконалення, інших завдань у неї немає, і тільки ми самі можемо або вдосконалювати, або зруйнувати свою душу.

І третє припущення: наше земне життя – лише короткий відрізок шляху душі, всі ми – подорожні у Всесвіті. Так, жодне з цих припущень не доведене, в це лише можна вірити. Але саме ці ідеї лежать в основі релігій, світової класичної літератури. І в основі гуманістичної педагогіки. І якщо всі ці припущення просто прийняти як основу, тоді з’являється філософський погляд на дитину.

Хто ж вона, дитина? Ні, він не випадковість і не примха батьків, а явище нашого життя. Діти приходять в цей світ зі своєю місією, призначенням, кожна людина трохи змінює вигляд світу. Як змінювали його Христос, Пушкін або Ейнштейн. Хтось скаже: звичайно, адже це були генії. Але і у «маленької людини» є своя місія.

Люди народжуються одне для одного, ми допомагаємо одне одному сходити, як сонце.

І ось якщо вчитель буде ставитися до дитини з такої позиції, то навряд чи в класі прозвучить окрик, роздратування, злість: «Закрили всі роти! Швидко відкрили зошити! А ти завтра без мами не приходь!». Тому що завдання педагога – НЕ параграф подати, і навіть не просто знання – це не так вже й складно, а допомогти дитині знайти своє призначення, свій шлях. Як, яким методом, інструментом? А ось тут і починається творчість вчителя».

– Тобто ви стверджуєте, що у кожної людини є своє призначення. Вибачте, але яке воно у вбивць і терористів?

– Якщо виходити з тих філософських поглядів, на які я спираюся, людина в цей світ не приходить з поганими намірами, в ній – образ Бога або, якщо хочете, космосу, адже як би там не було, ми залежимо від безлічі космічних явищ. Але щось може спотворити шлях людини: хтось не допоміг, не опинився вчасно поруч, не сказав головних слів. І виникає спотворення життєвого призначення. Але думаєте, поганій людині такою хочеться бути? Багато хто хотів би спокутувати свою провину. А хтось витрачає мільйони на благодійність – щоб купити індульгенцію…

– На семінарі ви показали урок: спілкування педагога з дітьми… А батькам з дітьми теж порадите спілкуватися з позиції, що твоя дитина прийшла в цей світ не з порожніми руками, а з місією?

– У мене є свій погляд на виховання в сім’ї, і я теж батько, дідусь. Колись нас виховували, потім ми виховували дітей шляхом спроб і помилок… Скажу головне: якщо батьки хочуть поліпшити виховну систему в сім’ї, в першу чергу вони повинні відмовитися від будь-якого покарання дитини. Від будь-якого покарання!

Ви запитаєте: а якщо дитина бешкетує, щось погане робить, як бути? Є різні підходи, але всі вони вимагають дуже багато зусиль з боку батьків. Якщо у вас є дитина, то будьте ласкаві, будь ласка – віддавайте час дитині! Виховуйте її не абияк, а постійно. Тому що якщо абияк – тоді не обійтися без покарань, адже у вас немає часу, щоб вгамувати її, тому треба гарненько дати по сідницях, накричати, заборонити, відібрати, посварити. Але якщо я віддаю більшу частину душі вихованню дитини – такі прийоми навряд чи знадобляться.

Це не означає, що я не буду вимагати від дітей чогось, просто розмова стане іншою. Зробила дитина щось погане, я ставлю перед нею умову: давай, щоб цього в нашому житті не було. І вмовляю.

Але як тільки вона починає розуміти і робити добре – я стократно буду заохочувати, щоб вона зміцнилася в цьому прагненні. Або навіть спробує зробити гарне – я буду перебільшувати, хвалити, захоплюватися: бачиш, синку, ти чоловіком стаєш! І так постійно. Хваліть дітей! Ми повинні підняти дитину в його ж очах.

– Все одно дитина не виростає без «фокусів»…

– Звичайно, в тому числі, тому що в ній є «пристрасть до дорослішання» – дуже потужне природне почуття, заради якого вона піде на все. І ось раптом син починає палити – він так розуміє дорослішання, а тим більше, якщо ще тато палить. Як вчинити? Заборонити, накричати? Але він буде красти цигарки, гроші… Адже він дорослішає, всі палять, і він повинен це робити.

Важливо, щоб дитина дорослішала у спілкуванні з дорослими, а якщо сваритися, конфліктувати, виникає глухота, що і буває в багатьох сім’ях: крики, батько ганяється за сином… Виходить, тато не годиться для дорослішання і спілкування, не приймає сина, і тоді підліток знаходить компанію, де його приймають.

Краще нехай батько виховує сина як брата, скаже йому: «Синку мій, ти вже дорослішаєш… Бачиш, ось моя остання цигарка, і ти більше не побачиш, як я палю». Якщо тато це зробить, він любить дитину, якщо не зробить – він себе любить.

Якщо дитина робить щось погане – не карати треба, а плакати! Зі сльозами на очах говорити, наскільки вони страждають – тато чи мама. Сльози матері – тисячократний потужний засіб, ніж руки матері, коли вона б’є свою дитину. Б’є, нібито, щоб закликати до кращого, від любові б’є… Але таку любов дитина не прийме ніколи! Насильство не виховує дитину, а призупиняє її розвиток. Відбирає духовну опору. А потім ми, батьки, самі жахаємося…

– А як вмовити почати читати?

– Чи читає тато вдома? Дитина повинна бачити людей, які читають навколо себе, які люблять і бережуть книгу. І як тільки у батька знаходиться кілька хвилин – він не пиво п’є, не телевізор дивиться, а бере мудру книгу, сідає і читає. І мама теж читає.

А чи погано буде, якщо перед сном мама, тато, бабуся чи дідусь підсядуть до дитини, навіть дорослої, і прочитають якісь сторінки: синку, послухай, будь ласка! Щось із Біблії, або казки, розповіді, і нехай він засне, а ви продовжуйте читати – ще 10-15 хвилин…

Дитина вбирає це. Якщо у вас в родині середовище читання і  люди, які  читають, – неможливо, щоб дитина не полюбила читати. Але бачите, все це важкий для батьків шлях. Не дарма ми говоримо: діти – наша радість, наші сльози…