Щасливе батьківство – це дивитися на світ очима своєї дитини

Мені з продуктів потрібен був хліб, кефір і помідори.

Я одяглася за 2 хвилини.

Від моєї квартири до супермаркету – 7 хвилин пішки.

Там, в супермаркеті, я провела в сукупності 9 хвилин, з яких 5 – вибирала продукти (я знаю, де те, що потрібно мені), і 4 – розплачувалася.

7 хвилин назад.

Разом – 25 хвилин.

Це було три дні тому.

А вчора я знову зібралася в магазин, по тій же траєкторії з тим же списком продуктів, і зі мною ув’язалася моя Катя.

Каті 4 роки.

Одягалися ми 30 хвилин.

Тому що спочатку шукали кофту, забуту в садочку.

Потім колготки ніяк не надягалися на ноги, все норовилися влізти на голову, щоб як “зайчик з вушками”.

Потім сварилися через шарф – треба чи не треба. Треба!

Потім вибирали іграшку, яку візьмемо з собою. Пощастило м’якому верблюду.

Потім ми вчилися вимовляти слово “верблюд”. Кинули “вівюда” в кут зі сльозами і взяли слона. “Слона” ми легко вимовляємо.

Нарешті, вийшли.

Сперечалися на сходах, хто натисне кнопку ліфта.

Потім перевіряли поштову скриньку.

Потім вивчали домофон.

Шлях до магазину зайняв 53 хвилини.

Ми наздоганяли собачку, потім тікали від собачки.

Ми обговорювали світлофор і його кольори.

Ми придумали проїхати на автобусі одну зупинку вперед і повернутися.

Ми шукали перед входом в супермаркет ялинку, яку розібрали, тому що Новий рік закінчився.

Ми засмутилися і сумували через ялинки.

Потім ми рахувал, скільки місяців до нового Нового року.

Ми каталися на візку.

Ми катали візок.

Ми купили кефір, помідори і хліб.

І ще купу солодкого, що не було в списку. І морозиво. І ананас. Катя, навіщо нам ананас? Давай викладемо.

Ми викладали ананас.

Ми сміялися з касиром.

Ми оплачували покупки.

Ми ридали, що виклали ананас.

Ми повернулися за ананасом.

Додому – я, Катя, слон і ананас – йшли повільно, тому що їли морозиво…

Разом 2 години 42 хвилини зайняло те, що займає в ідеалі менше пів години.

Але знаєте, що я вам скажу?

Ні хвилини з цього часу я не вважаю втраченою.

Тому що щасливе батьківство – це усвідомлене бажання сповільнитися, щоб ще раз прожити дитинство і побачити всі ці звичні речі – світлофор, домофон, ананас – очима своєї дитини…