Я буду жити для тебе. Присвячується всім мамам, хто живе заради своїх дітей

“Мені здається, рідкісна мама, що знаходиться в співзалежних відносинах з сином, дочитає цю статтю до кінця. Через два абзаци фиркне та й піде. Якщо дочитає, то це великий шанс мамі та синові зустрітися один з одним, зрозуміти свої відмінності та відпустити.” Цитата з коментарів до статті

“Якщо мама хоче дочекатися онуків, вона повинна піти зі шляху своєї дитини.” Маргарет Барт

Розумію, що пишу статтю на тему невдячну, що викличу на себе багато обурення, злості та навіть люті тих жінок, які сенсом свого життя обрали материнство. І все ж пишу. Наболіло.

Мені нерідко телефонують мами й просять дозволу привести на консультацію сина. Після пояснення, що я не працюю з дітьми, несподівано з’ясовується, що дитині 25, 28, 30 років … Після пропозиції мамі, щоб подзвонила і домовилася про зустріч сама «дитина», зазвичай знаходиться маса причин, чому вона не може це зробити: зайнята, телефон у неї зламався, боїться.

За всю мою практику не було випадку, щоб «дитина» телефонувала. І думаю, що самі матусі перешкоджали цьому: як же вони втратять контроль над нею і ситуацією? Хіба мало, що вона сама скаже терапевту? Мами хочуть разом з «дітьми» приходити на терапію, все бачити, чути, спостерігати, радити. Мама знає краще, що потрібно її дитині.

Я не підтримую такий формат психотерапії та, як неодмінну умову, висуваю самостійне звернення клієнта і його самостійний до мене прихід. Але навіть і в такому випадку зустрічаються «сюрпризи» — іноді виявляється, що разом з клієнтом прийшла мама і тоді нічого не залишається, як «виставляти» таку маму з кабінету. Досвідчені мої читачі вже давно зрозуміли, що в статті мова йде залежність одної людини від іншої, яка маскується в цьому випадку під сильну материнську любов.

Найкраще, що можна зробити в описаній ситуації — запропонувати мамі самій піти на терапію і дослідити свій внесок в такий стан речей. Але і тут — повний прокол! Така пропозиція, як правило, отримує реакцію від ввічливого «спасибі, мені не треба», до повного обурення та криків «у мене проблем немає!».

А вони якраз і є. За зовні демонстрованою дуже сильною материнською любов’ю, у такої жінки ховаються проблеми з її ідентичністю. Такі мами у своєму житті все поставили на догоду своєму «материнству». І це, як правило, їх неусвідомлений вибір, точніше і вибору тут як такого і немає.

Дитина затикає величезну діру в ідентичності мами, вона стає єдиним, що дає зміст та мотивує до життя. У такої жінки завдяки жертовній любові з’являється сенс життя, та не якийсь там «дешевенький» і «простенький», а найблагородніший, соціально схвалюваний і підтримуваний: «Все для дітей!».

Забери його у такої мами й з чим вона залишається? Професійна, жіноча, партнерська ідентичності вимагають зусиль тимчасових, особистих. Нелегко все це. Та й не так почесно, навіть в разі успіху.

А як же в такому випадку бути з любов’ю? І де міра цієї самої любові? Коли вона вже перестає бути любов’ю і переходить в залежність?

Тут для мене центральним словом-заходом батьківської любові є її відповідність. Відповідність віку, ситуації.

Безперечно, що чим менша дитина, тим більше вона вимагає до себе уваги. І у зв’язку з цим жертовність матері дитини-немовляти не просто виправдана, вона природна. Немовляті необхідно максимально повна присутність мами для життя і розвитку. І в цій ситуації подібне кохання-жертва буде обґрунтованою, тобто природною.

І навіть в такій ситуації мама не повинна забувати про себе, якщо вона дійсно любить свою дитину.

Що може дати дитині мама, яка не може подбати про себе? (Зайнятися улюбленою справою … та навіть просто відпочити?). Передбачаю обурені реакції мам немовлят: «Коли???», «Що ти, чоловік, можеш знати про материнство???».

Тут мамі слід подумати про довіру до навколишніх близьких людей (чоловіка, бабусь-дідусів і ін.), про можливість передати їм частину своїх функцій по догляду за дитиною, адже з усього, що потрібно дитині на цьому етапі розвитку, мама незамінна тільки в момент грудного вигодовування. Не слід сподіватися тільки на власні сили.

Що може дати дитині втомлена, роздратована, замучена мама? Тільки почуття провини, що вона принесла себе їй в жертву.

Парадоксальним чином мама, яка не дбає про себе, віддаючи всю себе дитині, насправді думає тільки про себе, точніше про свій образ (чи достатньо ідеальна я мама?), а не про дитину.

Але коли дитина росте, присутність в її житті мами стає все менш необхідною. На мій погляд, суть дорослішання полягає в поступовому все більшому відділенні дитини від своїх батьків. І в цьому процесі дорослішання дітей, роль батьків полягає в тому, щоб відпустити своїх дітей в самостійне життя.

Зрозуміло, що процес відпускання дитини не з приємних, він супроводжується цілою низкою почуттів — тугою, смутком, печаллю, образою. Але якщо батьки дійсно люблять свою дитину — вони пройдуть через ці почуття і зможуть порадіти фактом дорослішання своєї дитини.

Пригадується випадок з мого особистого досвіду. У мене були складні стосунки з дружиною. Ми відпочивали на морі, і я практично весь свій час проводив зі своєю трирічною донькою. Я люблю свою дочку і сильно до неї прив’язаний, та й до того ж, розумію зараз, що в цей період мого життя всю невитрачену енергію партнерських відносин переправляв на дочку.

Одного разу я трохи відвернутися і зауважив, що дочка грає на березі з хлопчиком її років, вони захоплено будували з пісочку фігурки, не звертаючи на мене уваги. Згадую своє почуття ревнощів і навіть покинутості, які я відчув, спостерігаючи цю сцену. І тут я подумав, що ж я роблю? Адже мої почуття егоїстичні. Моя дочка виросте, піде в доросле життя і там їй потрібно буде будувати відносини з цими хлопчиками, а не залишатися зі мною. Що ж це тоді за любов, якщо я думаю про себе?

Розлучатися з дітьми нелегко. Я це знаю не з чуток і не з розумних книжок. Дитина йде не тоді, коли фізично виростає, стає повнолітньою. Вона іде кожну годину, кожну хвилину, кожну секунду свого життя.

Дуже важливо це пам’ятати не для того, щоб утримати дитину, а максимально повно проживати ці миті присутності з нею. Нещодавно я з усією гостротою відчув і пережив вищесказане, спілкуючись зі своєю вже 9-річною донькою. У пам’яті сплив ряд зворушливих моментів з її дитинства. Я дивився на неї й з болем і тугою розумів, що вона дорослішає, що вже ніколи вже не буде колишньою, хвиля почуттів накрила мене і на моїх очах виступили сльози.

Я плакав про те, що вона виростає і все далі відходить у своє доросле життя, де мені буде залишатися все менше і менше місця. Але одночасно розумів, що не маю права утримувати її, заважати пройти свій шлях.

Є окрема категорія мам — це дружини-мами. Ці жінки підхопили та розділили або перехопили чоловіків-дітей (шляхом конкуренції й боротьби з їх мамами) і продовжують з ними панькатися, як раніше робили їхні мами. Своя позиція і свій внесок в такі відносини ними не усвідомлюються.

Як правило, коли вони телефонують психолога, то хочуть, щоб той щось зробив з їх чоловіком, щоб той кинув пити, грати, гуляти … Часто запити звучать безглуздо «Ми (дружина і мама чоловіка) хочемо, щоб Ви приїхали до нас додому і вмовили його сходити на терапію». І в цьому випадку на терапію потрібно в першу чергу жінкам-мамам.

Яке майбутнє у мами й дитини при такій жертовній установці?

Не відпускаючи дитину, ви не даєте їй шанс вирости. Вона, звичайно, виросте фізично, але психологічно залишиться маленькою дитиною — інфантильною, залежною, не здатною вибирати й відповідати за свій вибір, безвідповідальною.

Одним з найбільш неблагополучних варіантів такого сценарію є варіант симбіозу — мати-пенсіонерка і дорослий син-алкоголік — соціальний і психологічний інвалід, живе і п’є її коштом.

Ті, хто вибирає собі тільки ідентичність матері-жертви, той закриває в собі всі інші шляхи розвитку, приносить в жертву своє життя. Насправді — це шлях без вибору, в цьому випадку жертва потрібна не іншому (в цьому випадку дитині), а самій людині.

Мені запали у свідомість слова, сказані Маргарет Барт, на одному з семінарів, поміщені мною як епіграф: “Якщо мама хоче дочекатися онуків, вона повинна піти зі шляху своєї дитини”.

Мати, яка присвятила себе материнству і відмовилася від інших ідентичностей, судомно чіпляючись за своїх вже дорослих дітей, насправді намагається зберегти собі цей єдиний сенс свого життя, втрата якого рівносильна її фізичній смерті. Зробивши дитину соціальним інвалідом, така мати знаходить сенс життя.

Що ж стосується дітей, які живуть в стосунках з матір’ю-жертвою, то в міру дорослішання у них тільки посилюється почуття провини перед матір’ю, вони живуть з оглядкою на неї, на минуле.

Мама, що стоїть на їхньому життєвому шляху, заважає побудувати партнерські відносини, йти своїм шляхом (професійним, особистим, соціальним), вони завжди відчувають присутність матері-жертви (іноді тільки «віртуально», коли її вже немає в живих), і це відчуття заважає їм жити повним життям, отримувати від нього задоволення, радіти кожному дню.