Є такі люди, які тільки й чекають, щоб у нашому житті трапилося щось погане…

Є “люди”, які стежать за нами і буквально мріють, щоб сталося у нас щось недобре. Спостерігають недоброзичливо. Може, хочуть чимось поживитися. Наприклад, зайняти місце на роботі. Або отримати щось, що нам належить. Або просто насолодитися видовищем нашого падіння, а потім це обговорити з іншими. І примовляти: “Я ж говорила, що вони розлучаться!”, “Я ж знав, що він розориться!”, “Ми були впевнені, що їх компанія завалиться, бізнес збанкрутує, машина розіб’ється!”… Ну, цікаво цим людям спостерігати за чужими нещастями. Так вони влаштовані.

У будь-якої успішної хоч в чомусь людини є своя…. “похоронна команда”, яка від душі бажає їй невдач. Нехай спостерігають.

Вчені проводили експеримент; листя, на які дивилися, довго не сохли і не жовтіли. Набагато довше, ніж нікому не цікаві листочки. Дивний факт!!!

Коли прем’єр-міністру Черчиллю стукнуло сімдесят, на ВВС створили спеціальну “похоронну команду” – вісім редакторів пильно стежили за Черчиллем. Вони чекали, коли він помре, щоб негайно сповістити про це. Радіопередачі зробити, надрукувати некрологи. Напевно, багато заготовили заздалегідь. У разі нещастя ці видання першими повідомлять новину і піднімуть свої рейтинги на надзвичайну висоту!

Тим більше, Черчілль курив безперервно сигари, сьорбав коньяк і не займався спортом. Були підстави чекати…

Ну ось, Черчілль прожив до дев’яноста років. А з восьми членів “похоронної команди” жодного не залишилося.

Може, шкідливо сидіти, як стерв’ятник і чекати чужого нещастя?

Може, недобра увага була корисною для енергійного Черчилля? І викликала бажання довше пожити, на зло ворогам? Але ось такий факт. Черчилль плідно прожив ще двадцять років. А ті, хто чекав його смерті – не прожили. Жоден з цієї “похоронної команди” не пережив політика…

Так що не варто сидіти і, витягаючи шию, спостерігати за кимось із зрозумілою метою. Краще писати хороше. Говорити хороше. І жити довго і добре… своїм життям!