Неможливо залякати темрявою тих, у кого світло горить в душі…

Коли я побачила шалений натовп людей в одному із найбільших столичних мегамаркетів, я зразу подумала – щось сталося. Площа магазину настільки величезна, що, скільки б відвідувачів там не було, магазин все одно здається напівпорожнім. І раптом в одному із відділів щось неймовірне. Але виявилось, що це була просто черга…

Останній раз таку чергу я бачила, мабуть, років тридцять тому, коли в 90-ті роки ми з мамою заходили в ЦУМ. Мама міцно тримала мене за руку, щоб я не загубилася, а потім ми ставали в хвіст кілометрової черги, намагаючись дізнатися «що дають?»

Але, щоб таке смертовбивство і в наш час?! То що ж там «дають»?
З’ясувалося – акумуляторні лампи, які, після підзарядки, світять декілька годин. Річ зараз конче потрібна, і тому люди хапали коробки, які їм ошелешений продавець подавав прямо з підлоги. Без зайвих питань, без роздумів, без перевірки – аби встигнути схопити.
Я дуже добре розумію тих людей, адже тепер в нашої країни нове коло випробувань на міцність. Розумію, бо будинок, в якому я мешкаю, як і весь ЖК, як і весь мікрорайон відноситься до 1 черги ДЕТЕК. Хто не знає, про що це, ви – щасливчик. Це означає, що за графіком відключень рівно половину доби ми без світла. Його вимикають тричі на добу по 4 години, і на цей час життя завмирає. Вимикаються електроплити, холодильники, все приладдя, що працює не від акумулятора чи батарейок, стрімко вистигає вода в крані та в батареях опалення. Але що найгірше – це інформаційний вакуум, бо стаціонарний інтернет вимикається миттєво, через півгодини через навантаження не витримує і мобільний, а за ним зникає мережа на телефоні. Цілий мікрорайон на 4 години відрізаний від світу. Ми навіть не знаємо, чи є повітряна тривога: сирени не працюють, жодні додатки на телефоні не оновлюються, а зателефонувати комусь неможливо.

А потім спалахує світло, і життя на 4 години прокидається, щоб тепер бігти на швидкісних обертах. Треба зарядити всі світильники, гаджети і павербанки, треба накип’ятити нової води в термос, швидко приготувати гарячу їжу і покласти її в термос також, аби було чим нагодувати дітей. Як виживають сім’ї з немовлятами, у яких свій графік годування, купання та необхідність тепла в кімнаті – мені навіть лячно подумати.
Раніше я не уявляла, що буває стільки темряви разом. Спускаєшся з ліхтариком нескінченими сходами, виходиш на вулицю, а там єдине джерело світла – фари машин. Все закрито, все вимкнено: вікна будинків, вуличні ліхтарі, вітрини та вивіски, світлофори на переходах. Подекуди десь-то світиться якесь кафе чи то крамничка, що працює від генератора. А ти йдеш, ніби у якомусь сні, бо не бачиш своїх ніг і не знаєш – куди зробити наступний крок. Перейти вулицю, особливо на 4-6 смуг, то той ще квест, без ліхтарика просто неможливо. Так само, як спуститися вуличними сходами – теоретично ти знаєш, що там внизу, але відчуття таке, що стоїш на краю безодні.
Це дуже важко стільки часу знаходитися в темряві. Акумуляторні лампи і світильники хоч якось полегшують життя, враховуючи, що зараз більша частина дня – це ніч. А скільки ж людей в області живуть без світла і по 3 доби і більше, в скількох людей світло є по пару годин на день, а деякі вже живуть без світла місяцями.
Саме така плачевна ситуація виявилася у вже немолодої сімейної пари, що стояла перед нами в довгій черзі на касу в тому ж мегамаркеті.

Ви не знаєте, де продають такі лампи? – спитала жінка у мене, киваючи на яскраву коробку в руках чоловіка, який стояв перед ними (це був один із щасливців, кому вдалося вхопити лампу). – А то ми з чоловіком вже годину кружляємо магазином у пошуках.

Знаю, – зітхнула я, вказуючи напрямок, – але там вже нічого не залишилось. Продавець сказав, що за 5 хвилин розмели цілу палету коробок. Каже, він іще такого не бачив.

Ой, як шкода!.. – з відчаєм протягнула вона. – А ми так сподівалися!
В її голосі був такий жаль і відчай, що неможливо було просто змовчати.

Може, в інтернет-магазині варто пошукати? – порадила я.

В нас вже п’ятий місяць немає інтернету… Втім, як і світла взагалі.
Слово за словом, і перед очима ще одна сумна картина, ще одне персональне горе з мільйонів інших. Містечко в області. Понівечений будинок. Десять сімей, які намагаються вижити. По черзі готують їжу на багатті у дворі. Дітей у ліжку обкладають грілками.

У вас що, були прильоти? – підключаються інші люди з черги.

Дванадцять. Майже в одне місце, – вона говорить про це так спокійно, наче розповідає щось повсякденне, а потім, дивлячись на жах в очах слухачів, ніби сама раптом задає собі питання: а як же ми ще й досі живі? – Світло є в лікарні неподалік. То ми там заряджаємо телефони, щоб новини читати. Але іноді вечорами так млосно на душі від тої темряви. От і вирішили всі разом скинутися і таку лампу купити. Та й багато чого іншого, он у мене який список від усіх наших, – вона дістає довжелезний папірець.
Ми всі мовчимо. У кожного свої думки. І тільки чоловік, що попереду, який не брав участі у цій сумній розмові, розрахувавшись на касі, раптом повертається і ставить коробку з лампою у її кошик, переповнений всіляким господарчим начинням.

Візьміть, – каже. – Вам набагато потрібніше. А я іншим разом куплю. Чи в інтернеті замовлю. Бо в нас усіх тут – просто незручності. А у вас – справжня біда.
Я дивлюся, як від цього несподіваного подарунку по її щоках біжать сльози. Зло вже не викликає сильних почуттів, до нього виробилася звичка. А от добро несподівано розчиняє захисну корку на серці. І мені самій, як і іншим в тій черзі, дуже важко стримати сльози.
Я пишаюся такими українцями, як цей чоловік. Пишаюся консьєржкою, яка біжить у під’їзд, щоб дочекатися (бо скоро світло вимкнуть), поки підніметься ліфтом вагітна дівчина, бо їй важко підійматися сходами на 22 поверх. Пишаюся сусідами, які залишають у цьому ж ліфті аварійний пакет з ліхтариком, водою, пакетиками, заспокійливим і навіть шоколадкою. Пишаюся продавцем магазинчику, який, навіть після відключення генератора, що не витримав навантаження, безкоштовно роздає змерзлим покупцям чай, поки в кавоварці є гаряча вода.

Пишаюся перехожими, що, збираючись купкою, щоб перейти темну вулицю без світлофора, чекають на бабусю, що повільно суне до переходу, щоби і її взяти у середину своєї зграйки з включеними ліхтариками. Пишаюся двірником, що пригрів у своїй комірчині бездомне кошеня, і наливає йому в миску теплу водичку, розділяючи з малям свою чашку теплого пиття. Пишаюся мешканцями будинку, бо, коли я спитала цього двірника, чи можу я залишити котячий корм, він кивнув і відкрив шафку, яка була забита баночками, пакетиками, коробочками, наче полиця зоомагазину.
Ви ніколи не зрозумієте цього – ті, що волають «Гойда!» у натовпі з порожніми очима. Ті, що плескають в долоні закликам навіжених пропагандистів топити в річках і спалювати живцем наших дітей. Ті, що захлинаються отрутною слиною від своїх передрікань, що цієї зими у нас замерзнуть діти, помруть від холоду старі, великі міста поринуть у середньовіччя, а люди покинуть свою країну.
Ви так і не зрозуміли нас за час цієї війни. Не зрозуміли, що страх зникає, зате з кожним днем росте допомога своїм і ненависть до ворога, а воля до перемоги стає міцнішою. А головне – не зрозуміли, що неможливо залякати темрявою тих, у кого світло горить в душі…