Найдорожчі подарунки від Бога – життя і здоров’я. Коли люди навчаться їх цінувати, світ зміниться в кращу сторону
Одним дарують подарунки, а вони цього навіть не помічають. Або не дуже цінують. Повертають у руках і протягнуть зневажливо; мовляв, хіба ж це подарунок? Подумаєш, сім’я є. Подумаєш, здоров’я. Воно таке, до речі, середнє. Подумаєш, пальто купив чи машину. Який же подарунок, я ж купив. Заробив гроші, бо робота є здоров’я. Подумаєш, Життя. Теж так собі подарунок. Це досить обтяжливо і важко – жити. Подарунок – це мільярд доларів і палац на зразок Тадж-Махала. Ну, чи щось таке, я не знаю точно, але щось масштабне та цінне. А це якісь дрібниці.
А одній дівчинці багато років тому подарували подарунок, вона його на життя запам’ятала, назавжди. Їй було шість років. Мамі довелося віддати її до інтернату; вони жили в селі, мама вирішила завербуватися на північне будівництво, бо вони з донькою гинули у злиднях. І маленьку Асю мама віддала в інтернат у місті, щоб наразі облаштуватись на новому місці. Це було давно, тоді деяким доводилося так чинити.
А в інтернаті Ася тяжко захворіла на скарлатину. І її вихователька відвезла до дитячої лікарні та там залишила. Мама не могла приїхати, Ася це розуміла. Вона тихенько лежала в палаті й думала. Ні книжок, ні іграшок не було. Інші діти лежали з мамами чи мами до них приходили у години прийому. А хто до Асі прийде? Вихователька? Ніхто. Вона вже велика дівчинка і сама може впоратися.
Ася поводилася дуже добре, тихо та слухняно. Сама вмивалася, одягала запраний халатик, наливала воду, якщо пити хотіла, допомагала іншим дітям, якщо вони плакали чи боялися. І не скаржилася.
А увечері дівчинка дивилася у вікно. Там горів ліхтар та падав сніг. Новий рік наближався. Ася уявляла, що під вікном стоїть її мати. І тихенько уявній мамі махала рукою. І не плакала, щоб маму не засмучувати, хоча в горлі була гаряча грудка.
Новий рік так і пройшов у хворобі та на самоті. Іншим дітям мами та тата подарували подарунки, вони розглядали машинки та ляльок, розвертали цукерки. Ася побачила у себе на тумбочці великий гарний пакет – це тоді дивовижна рідкість була, гарний пакет із квіточками. Його хтось помилково залишив біля ліжечка дівчинки. Ася стала заглядати в пакет; це ж чуже. Це комусь принесли подарунок і помилково залишили на тумбочці. Дід Мороз помилився, треба все виправити! І дівчинка почала заглядати в інші палати та питати: чий це пакет? Чий подарунок?
Асю побачила тітонька-лікар, замотана і неласкова. Ася в неї теж чемно запитала: чий це подарунок? Вона ніяк не може знайти господаря гарного пакета, а він, господар, може, чекає і плаче. Може, Дід Мороз переплутав? Чи чиясь мама? Прийшла вночі в темряві й переплутала… Тітонька-лікарка сказала, що Дід Мороз приходив уночі, була справа, так. І нічого не переплутав, просто Асю будити не хотів. Поклав подарунок особисто для неї, передав привіт від мами та побажав одужання. Це Асін подарунок, розкривай швидше за пакет!
Ася обмерла від щастя. Ще пакет не відкрила, а подих перехопило… А потім побачила: апельсинка, цукерки, яблуко, горіхи та фломастери! Шість квітів, фломастери “Союз”! І альбом для малювання! Це був неймовірний подарунок, надзвичайно щедрий. Фломастерів у Асі ніколи не було. І вона тихенько пішла, щаслива, малювати малюнок для Діда Мороза. І для мами. Мама все одно приїде навесні, а весна все одно настане, так що треба приготувати подарунок для мами заздалегідь – малюнок. І для Діда Мороза.
А тітонька-лікар погладила Асю по голові. Ася сама заплітала кіски, ось по кісках і погладила. І все стало інакше, все стало цілком виносним і навіть добре. Так завжди буває, якщо подарували подарунок: апельсинку та фломастери шести кольорів, які риплять, коли ними малюєш…
Ася тепер і сама – літня тітонька-лікар. Багато років минуло, дуже багато. І багато подарунків подарували Асі; вона завжди радіє і дякує. І людей, і саме життя. Вона цінує подарунки та дарує їх. Тому що можливість дарувати подарунки – це також подарунок… Не всі це розуміють. І прискіпливо розглядають дари долі, зневажливо так. Порівнюють із чужими подарунками. Нарікають, що мало… А хтось просто дивиться у лікарняне вікно, за яким падає сніг та горить ліхтар. І уявляє, що прийшли до нього. І тихенько махає рукою уявним близьким, і не плаче, щоб їх не засмучувати…
