“Щастя – це коли вас чекають вдома”

Деякі речі особливо глибоко розумієш в порівнянні. Цінуйте тих, хто чекає вас вдома…

Коли я вийшла заміж, то почала дзвонити в двері. Свої двері. Двері своєї квартири. В ті самі двері, яку завжди відкривала ключем, з самого першого дня, коли в них переїхала. Звичайно, там був дзвінок, але ним майже ніколи ніхто не користувався. У мами були запасні ключі. А більше до мене ніхто не приходив.

Вдома я з’являлася вночі. Сусіди були впевнені, що я працюю «дівчиною за викликом». Прибуваю пізно і привозять мене різні мужики.

Мужики дійсно були різними. Таксистами. А працювала я «редактором за викликом». Приповзала втомлена після роботи і падала лицем в ліжко. Які там клієнти, тьху, тобто гості?

Я звикла до того, що вдома мене ніхто не чекав. Нікому було відкрити двері. Тільки кішці. Але вона не вміла. З цього приводу я особливо не страждала, прямо скажу. Звикла і тихенько раділа: добре – ніяких сюрпризів, тиша і спокій. Що ще треба?

І ось я вийшла заміж і несподівано, серед інших задоволень, відкрила для себе ще одне: дзвонити в двері. Чоловік працював вдома. Тому, повертаючись, я дзвонила. Іноді це траплялося по кілька разів на день.

Тірлінь-тірлінь.

Тірлінь-тірлінь.

Тірлінь-тірлінь.

– Навіщо ти відриваєш людину від роботи? – обурювалася мама. – У тебе ж є ключі!

– Ти не розумієш. Це таке задоволення, коли тобі хтось відкриває, – говорила я.

Я брехала. Це було не просто задоволення. Це було щастя. Знати, що за цими дверима тебе тепер хтось чекає.

Тірлінь-тірлінь.

Чути кроки, бачити, як повертається ключ у замку, клацає ручка…

Тірлінь-тірлінь.

Бачити радість в очах, усмішку, розуміти, що одна людина дуже тобі рада і сумувала, навіть якщо ти всього лише виходила за хлібом.

Тірлінь-тірлінь.

Якщо ви довгий час не жили самі, ви нічого не знаєте про це.

Іноді чоловік відкривав двері спокійно, брав у мене сумку, допомагав зняти пальто, обіймав і терся своєю щетиною по моїй щоці. Іноді у нього був аврал, він висів на скайпі, тому робив красномовні знаки руками, швидко чмокав мене в ніс, і тікав працювати далі. Але це нічого не змінювало. Я вже була в захваті, як людина з хронічним тонзилітом, нарешті, дорвалася до морозива.

Головне – жодного разу, ні разу він не розсердився, не розлютився і навіть не запитав:

– Ти, що, забула ключі?

Немов розумів, що не в ключах тут справа.

Так воно і було.
Так воно і залишилося.
Так воно і буде.

Я бажаю вам у вашому житті тільки двох речей – здоров’я і того, щоб удома вас хтось чекав.

Останнє ви самі собі намрієте і досягнете.

Навіть не сумнівайтеся!