Живими нас роблять близькі люди

Треба жити для себе… Якось навчитися цьому та жити для себе. А з електрички йдеш зараз через похмуре приміщення, освітлене тьмяними лампочками. Зараз листопад та світловий день дуже короткий. Треба прикласти квиток до турнікету та пройти. Багато людей виходить, у тьмяному світлі у всіх такі втомлені сумні обличчя, як у царстві Аїда.

А біля виходу на вулицю стояв сивий дідок із сивим песиком. Маленький старий песик, волохатий, і сивий дідок, згорблений від старості, в курточці та шарфику. Обидва маленькі, стоять у кутку, нікому не потрібні та не цікаві. І дивляться кудись байдуже підсліпуватими очима…

І раптом байдужість змінилася на радість і впізнання. Дідок випростався, пішов вперед, песик хрипко загавкав, натягнув повідець, навіть на задні лапки встав. Дідок усміхнувся беззубим ротом, і собачка усміхнулася. І вони майже побігли до турнікету на своїх старих ніжках: ось їхня бабуся приїхала! Вони її зустрічали, ось у чому річ.

Бабуся в пуховику і береті, з сумкою, поспішала до своїх. Дідок обійняв стареньку ніяково, так діти обіймають, поки зовсім маленькі і ручки у них короткі. І песик стрибав і трусив борідкою. І гавкав від радості. Його теж погладили, звісно. І щось лагідне сказали, я не розчула. А потім дідок узяв сумку і вони пішли. Двері відчинилися. Мертве світло скінчилося, ми вийшли з царства Аїда. А на небі світить повний місяць, зірки горять, дме свіжий вітер. Вони йшли втрьох, щасливі – вони зустрілися. І ще багато разів зустрічатимуться. Завжди. Тому що за розставанням йде зустріч, треба просто почекати.

А жити для себе – це нікого не чекати. І немає кого чекати. Проходиш через турнікет і йдеш собі один під місяцем. Живими нас роблять близькі люди, ось що я думаю. Яких ми шукаємо поглядом у натовпі і усміхаємося від радості. Нам не так багато треба. Зустріти своїх та обійняти. І піти під місяцем додому разом.