Бумеранги добра, вони всюди! Ця життєва історія це підтверджує

Сплю третій день. Хворію.
Зі сну мене враз висмикує дзвінок по телефону.

Я переполошилася спросоння, хапаю трубку, не глянувши на номер:

– Ви дали не правильну адресу чи вас удома немає? – обурюється хтось на іншому кінці трубки.

– Ви хто, вибачте? – не розумію я.

– Я кур’єр. Я вам пакет везу від Н.

Далі вона диктує мою адресу.

– Адреса правильна. Я вдома.

– Ну, як удома? Ну от я дзвоню – і ніхто не відкриває! – мало не плаче вона.

Я чую, що вона справді дзвонить по домофону, але мій домофон мовчить, отже, вона дзвонить комусь іншому.

– Дівчино, ви не той під’їзд обрали чи будинок.

– Ну, як не той? – ниє кур’єр. – Ну ось же!

Вона ще раз диктує мою адресу.

– Я не знаю, куди ви дзвоните, але не до мене додому!

Я теж починаю злитися. Що за дурниці?

Дзвонить, головне, і на мене свариться! У наш час при навігаторах у кожному телефоні як можна адресу не знайти? І взагалі, заздалегідь треба дзвонити, я вдома лише тому, що хворію, зазвичай вдома в цей час нікого немає.

Через 5 хвилин дзвінок у домофон.

Знайшла, мабуть.

У мене розколюється голова.

Я розпатлана, в піжамі та халаті, тільки градусника під пахвою не вистачає, у тапках чоловіка (чорт знає, де мої) тягнусь до ліфтових дверей. Виглядаю як опудало на полі, ворон розлякувати.

Готова, що зараз вона мені висловить щось, а я їй.

І тут із ліфта виходить худенька, маленька, сильно застуджена дівчинка. Вона замотана шарфом, але червоні хворі очі та закладений ніс видають її з головою. Я розумію, що вона дзвонила просто від безсилля.

Це мені погано – і я можу собі дозволити лежати. А їй теж погано, але вона в хуртовину бігає містом – розвозить хворим тіткам подарунки.
Певне, відповідальність. Або гроші дуже потрібні.

Вона простягає мені пакет.

Мені стає її дуже шкода. Я навіть не уявляю, як би я зараз, у своєму стані, потягнула б кудись замовлення.

– Температура у тебе, так? – питаю я.

– Не знаю, але знобить, так.

– Зараз, постривай секунду…

– Я поспішаю.

– Секунду!

Я повзу додому. Гостей приймати я точно не буду зараз, але просто зачинити двері – теж нелюдяно. Я беру термокружку із написом “такдобро” (це мені на минулий новий рік друзі з фонду подарували) і наливаю туди гарячого чаю з лимоном зі свого термоса. Потім беру імбирне порося і упаковку парацетомолу.

– На, тримай “подаруночок”, – простягаю я дівчинці. – Тобі зараз треба. Гарячий чай, солодке печиво та жарознижувальне – це майже щастя у нашому стані.

– Ой, а як я вам потім кружку поверну? Знову сюди їхати?

– Ні, – я сміюся. – Не їдь. Просто пий і одужуй. Бачиш написано: “Так! Добро”? Ось. Це подарунок.

– Просто так? Спасибі, – усміхається дівчинка. – Якщо чесно, мені здається, я майже вмираю. А в мене ще дві адреси.

– Може, таксі тобі викликати?

– Ні. Спасибі. Там такі пробки, а мені сьогодні треба встигнути до 17 години.

Дівчинка робить ковток з термокружки і розтягується в блаженній усмішці. У неї навіть щоки рожевіють одразу.

– Боже, з лимоооооном…

– На здоров’я, подруго. Одужуй.

Я повзу назад у ліжко. По дорозі відкриваю подарунок від замовника.
Імбирний пряник з логотипом їхньої компанії та … термокружка. Мені стає смішно.

Бумеранги добра, вони всюди.

Просто скажи добру ТАК!.

^{Автор: Ольга Савельєва}