Така людська натура: ми починаємо цінувати щось тільки тоді, коли втрачаємо назавжди…

Жив чоловік із люблячою дружиною, все добре було. Навіть дуже. А потім стало нудно. Все набридло, міщанський побут, одні й ті самі слова та обійми…

Або на роботі все добре йшло. Гроші платили, ставилися по-доброму. А потім стало нудно. Все те саме, немає яскравих фарб, все набридло. Старий друг став нудним. Наперед усе знаєш, що він скаже. Нудним стало життя…

Хороше – воно може стати нудним. Тому що воно хороше. Нудне здоров’я, нудні гроші, нудна дружба, нудна турбота, любов нудна. Це так буває, коли все дуже добре. Коли щастя. Нудне таке щастя. Одноманітне.

І чоловік знайомиться з новою цікавою жінкою, не дружиною! Веселою та блискучою. Кидає роботу та починає ризикований бізнес. Це цікаво та надихає. І нових друзів знаходить енергійних оригіналів. Тепер все не так нудно, навпаки, безліч вражень.

А потім він страшенно шкодує, що наробив. Коли його обдурюютьть, зрадджують, використовують, покинуть, кинуть, знехтують ним. Тому що він нудний. Або ще з якоїсь причини.

Скінчиться нудне щастя. Прийде хвороба чи втрата трапиться. Внесе різноманітність у нудне життя.

О, як жалітиме людина про своє нудне життя. Як вона благатиме повернути їй нудне щастя, коли близькі поруч, коли нічого не болить, коли все так одноманітно і буденно, так добре!

Але вона сама випросила це у долі. Вона не цінувала те добре. Не дякувала за мир та спокій. Капризувала. Скаржилася на нудьгу.

Мирне життя – воно нудне. І добрі, люблячі люди – вони набридають. Але цінувати все це по-справжньому людина починає лише тоді, коли втратить назавжди…