Вони думають, що вони  не такі…

Ось бувало прийду в гості, а там: ой, цю чашку не бери, це татова (мамина, бабусина…). І я думала: ну що за маячня? Та яка різниця, з якої чашкиа пити? Нісенітниця, маразм, безглуздя,  вже я зроду до чашки не звикну!
Я думала, що я не така.

Або ось до школи хотілося завжди втекти, доки мама не бачить. Тому що їй же нема чим більше зайнятися, як на мені в лютому всі підштанники перераховувати і шапку на мене в березні (!) насупити. Ех, виросту – зроду не пристану до дітей із шапками та штанами. Ну як у всьому цьому до школи взагалі ходити, га? Ні, ну я   розумію!
Я думала, що я не така.

Солодке. Я пам’ятаю, як шаленіла від  фрази: “Спочатку суп!”. Не хочу суп. Хочу печиво. Цукерку. Варення спочатку хочу. Сухарик! А суп потім. Хіба послідовність така важлива?
Я думала, що я не така.

Бути ввічливою. Завжди. Вітайся з сусідами, кивай головою, коли говориш “дякую”, “добрий день”, “будь ласка”… Легкий кивок – знак ввічливості. Чи не позіхай прилюдно. Прикривай рота рукою. Не чхай. Чи не кашляй. Не іржи, як кінь! Дівчата красиво та легко сміються! Стеж за собою. Дівчинку прикрашає скромність.
Ах ти господи, я зовсім недавно ненавиділа ці вказівки і не збиралася їх роздавати нікому…
Я думала, я не така…

Минула хвилина. Тільки заплющила очі. Прокинулася за 30 років.

– Сашко, налий чайку? Ні, не в цей кухоль…
– У червоний, який дитина подарувала?
– Ага, у мій улюблений. У мій.

– Вова, будь ласка, не позіхай так у школі. Відчуття, що ти зібрався когось проковтнути. Прикривай рота. Стеж за собою.

– Олександра! Де теплі штани? Штани де, питаю?! На вулиці хуртовина, ти пішла в капронках?! Шапкаааа!

– Діти! Не Не сутультеся, тримайте голову, тримайте спину, тримайте слово, стежте за словами, стежте за речами, не сопіть, голосно не сякайтеся, день не починають з цукерок!
– Таааак, мамааа.

Ось…

І вони думають, що вони  не такі…

автор: Євгенія Горіна