Іноді треба просто замовчати на хвилину – і любов повернеться…

Чоловік сварив дружину за неправильно приготовану вечерю. І за подряпину на машині. Справедливо, по суті, сварив. Курку бридку вона купила і ще недоварила її. І з машиною – треба уважнішою бути. Тільки він купив їй цю машину, і нате вам! Подряпина. І ще він сварив її за витрачені на сукні гроші. Навіщо ще одну сукню?

Він навіть не помічав, що сварив дружину – він просто говорив те, що думає. Справедливо. І не обзивався адже; просто говорив. І синочка сварив за велосипедик, який той залишив на шляху; прибери негайно! І за те, що син повільно їсть. І за те, що він крутиться. І ще за те, що він ногами бовтає. Але не помічав, що сварить – він просто говорив. Зауваження говорив. Тому що звик так говорити; вже не помічав ні інтонації своєї, ні імпульсивності, ні дратівливості.

І хлопчик сказав сумно і тихо: «ти мене не любиш». Не запитав, не звинуватив – просто відзначив факт. Ти мене не любиш.

Батько подивився на дружину; вона мовчала сумно. Він зрозумів, що за весь вечір вона не сказала ні слова. Тільки він говорив. Говорив і говорив. І синочок за весь вечір сказав небагато. Побільше, ніж дружина, але небагато. Чотири слова. “Ти мене не любиш”.

А він їх любив! Більше життя він їх любив! Але звична лайка і докори так затьмарили любов і ніжність, що їх немов уже й не було. Вони зів’яли, як квіти в прокуреній кімнаті. У тихій кімнаті, де він говорив один. Дорікав, критикував, насміхався, висловлював думку свою, наводив приклади, намагався зачепити якомога болючіше. Може, і не намагався – але так виходило. Так завжди виходить, коли свариш когось.

І він замовк. Стало тихо. А потім він став обіймати своїх і цілувати. Мовчки. І очі ховати, відводити, щоб вони не помітили, що він ось-ось заплаче. Хоча чого плакати? Адже все добре. Вже все добре. І всі поруч. Іноді треба просто замовчати на хвилину – і любов повернеться. Повернеться вже від дверей, в які мало не пішла назавжди…