Пост для тих, у кого “багато проблем”…(я теж не люблю довгі дописи читати,-все часу бракує,але цей -виняток.

Він про життя.Як ним дорожити.Зробіть собі каву і..прочитайте).
– Здрастуйте, проходьте на кухню. Я зараз. Тільки нігті досушу …
– Нігті? Які нігті? – здивувалася психолог.
Вона працює в хоспісі. У дитячому хоспісі. Вона працює з дорослими, у яких помирають діти. Це не робота, а покарання. Постійний контакт зі смертельним відчаєм.
Її клієнти не фарбують нігті. Не одягають яскраве. Не сміються.Не посміхаються.Не святкують свята. Не ходять в кіно.
Вони носять чорні хустки. Дивляться в одну точку. Відповідають невпопад. Довго не відкривають двері.
Вони живуть в очікуванні чорного дня і роблять чорним кожен день очікування.
Психолог потрібен для того, щоб прогнати з голови таких батьків думки про смерть. Про свою смерть. Тому що коли піде дитина, навіщо жити?
Психолог повинен пояснити навіщо. Допомогти вигадати щось нове “навіщо”. І поселити це нове “навіщо” в голову мамів і татків, які давно і звично живуть на межі відчаю.
– Які нігті? – перепитала психолог. – Ви мама Ганусі? Ви Сніжана?
– Я мама, мама. Ось ці нігті, – засміялася Снеж. Показала красивий манікюр з блискучими, як льодяники пальчиками.
Снеж 30 років. 2 роки тому її чотирирічній доньці поставили діагноз. Онкологія. 4 стадія.
Діагноз, який визначив кінцівку життєвого відрізка її дочки. Два роки. Два рази по 365 днів. “Плюс-мінус 720 днів”, – порахувала Снеж і впала в колодязь відчаю.
У колодязі не було дна. Коли Снеж дивилася на дочку, вона весь час летіла вниз, відчуваючи нелюдські перевантаження. Їй навіть снилося це падіння. Уві сні вона відчайдушно чіплялася за стінки колодязя, здираючи пальці в кров, ламаючи нігті, намагалася сповільнитися, зупинитися. Прокидалася від болю. Боліли пальці. І нігті боліли. Жовтіли. Грибок, напевно. Снеж ховала жовтизну під ошатний манікюр.
Звичайно, вони боролися.
Снеж відчайдушно карабкалась. Хапалася за будь-яку можливість. Традиційна медицина. Нетрадиційна. В один день після ранкового опромінення вона могла повезти дочку до сільського знахаря. А раптом? Променева терапія і відвари цілющих трав. Екстрасенси. Чаклуни. Кращі діагности і онкологи.
«А раптом» закінчилося, коли метастази потрапили в кістковий мозок доньки. Снеж зрозуміла: ось тепер – все. Фінальний відрізок шляху. Скільки б там не було днів, вони вже без «а раптом».
Снеж усвідомила: вона більше не зможе нічого змінити. Вибору: жити чи вмерти – більше немає. Їй, Сніжані, доведеться це прийняти. Вона миттєво замерзла.
Зачекайте, але вибір же є завжди! Навіть у засудженої на смерть людини, яку ведуть на розстріл, є вибір. Вибір – з яким настроєм туди йти. З люттю, з образою, з прощенням, з надією …
Снеж зрозуміла, що в цьому виборі – її порятунок. І зігрілася.
Вона вибирає жити «як ні в чому не бувало». Вона не стане культивувати хворобу і підпорядковувати їй все життя дочки. І своє життя теж. Вона не покладе на вівтар майбутньої смерті більше ні дня з відведених Господом на життя.
Треба жити. А не ЧЕКАТИ.
Так, лікарняна палата і щоденні ін’єкції отрути в поколені вени дитини можливо продовжать її життя на кілька днів. Життя це для п’ятирічної дівчинки? Ні. Це мука.
Анюта весь час плакала в лікарні і просилася додому. Дома – ляльки. Мультики. Смішні журнали. Фрукти. Дома – дитинство. А в лікарні – боротьба. Але результат боротьби вже визначено, навіщо тоді?
Снеж забрала доньку додому. І стала жити-поживати.
– Це вона несповна розуму, – похмуро дивилися на Сніжану інші матері, чиї діти залишалися в лікарняних палатах. – Це вона здалася.
А Снеж в цей момент робила свій усвідомлений вибір. Вона перестала падати в колодязь. Зупинилася. Підняла голову. І побачила небо. І промені сонця, які досягли до неї в колодязі.
Снеж міцно стискала Анюткину долоню, коли вони йшли з лікарні.
– Ходімо додому, моя хороша …
– Ми сюди більше не повернемося? – з надією питала дівчинка.
– Ні, більше не повернемося, – твердо сказала Снеж.
Анюта стала пацієнткою хоспісу. Ну, тобто жила вдома, а там стояла на обліку.
Хоспіс – це не про смерть. Хоспіс – це про життя. Про те, що смерть – це частина життя. Що померти – не страшно. Страшно померти за життя.
Снеж цінувала співробітників цього закладу. Вони завжди були поруч. На відстані телефонного дзвінка. Вони завжди готові були допомогти. І вони не задавали дурних запитань. Це важливо.
А інші – задавали.
– Як ти? – запитували оточуючі.
В питання зашитий глибокий жах від усвідомлення бескрайності чужої біди і глибока радість від усвідомлення, що ця біда – не зі мною.
– Я – відмінно, – чесно зізнавалася Снеж. – Сьогодні на каруселі поїдемо. Анютка хоче. Морозива поїмо. По парку погуляти.
Люди відводять очі. Цей текст належить мамі здорової дитину. Його не повинна говорити мама смертельно хворої дівчинки.
Люди, жодного дня не прожили в колодязі, люблять давати експертні поради про те, як грамотно страждати. У них є Хрестоматія відчаю, мокра від сліз.
А у Снеж немає такої хрестоматії. У неї – альбом з білими аркушами. Кожен лист – це новий день. Сьогодні ми проживемо його на повну котушку. З морозивом і каруселями. Розфарбуємо яскравими квітами і дитячим сміхом. А потім настане ніч, Анютка засне, а Снеж буде слухати її подих. Дихання сплячої дочки – найкраща симфонія любові на світі. Спасибі, Господи, за ще один яскравий день. Завтра нас чекає новий чистий аркуш. В які б кольори його розфарбувати?
Десь на відрізку Анюткиної хвороби від Снеж пішов чоловік. Найстрашніше, звичайно, що при цьому від Анютки пішов тато.
Йдучи, чоловік говорив Снеж щось образливе. Що товста. І стара. І щось ще. Бив словами. Снеж не слухала. Вона розуміла. Він просто здається. Він йде від страху. Він не хоче щодня бачити згасання дочки. Це псує якість його життя. Йому доводиться винувато усміхатися. Тому що суспільство засуджує посмішки в такій ситуації.
Попереду ще рік. Чоловік не хотів викидати рік свого життя в трубу страждань. Адже цей рік можна прожити весело, їздити на море, сміятися заливисто, цілуватися несамовито. А альтернатива – сльози, уколи, лікарі, діагнози. Чоловік вибрав перше. Вийшов за дужки сім’ї. І звідти, з-за лаштунків, дає цінні поради Снеж.
– Такий активний спосіб життя добиває дитину, – авторитетно заявляє колишній чоловік, розглядаючи в соцмережах фотографії. На них – щаслива мама з хохотунькою- донькою. Підписники не підозрюють, що донька хвора. – Ти їй життя скорочуєш.
Снеж мовчить. А що казати? Теоретично він має рацію. Якби Анютка лежала зараз, утикана голками, через які в неї закачували б хімічні препарати на основі отрути, вона б, ймовірно, прожила довше. Але … Хіба це життя для п’ятирічної дитини?
Снеж давно не рефлексує з цього приводу. Просто живе.
Нещодавно звозила дочку в Парк розваг. Ось це пригода! Анютка була щаслива. Жовтуваті щічки покривалися рум’янцем. Вона цілий день проходила в платті Ельзи, вона була справжньою, справжнісінькою принцесою. Снеж раділа разом з донькою, заряжалась її захопленням.
Жити, коли у тебе все добре – це одна історія. А жити, коли у тебе все погано – зовсім інша.
Коли у тебе все добре, то можна думати про пельмені і нові шпалери в вітальню. А коли все погано, то всі думки перекриті шлагбаумом усвідомлення, що метастази вже перейшли в кістковий мозок дитини.
Снеж пройшла етап заперечення. І гніву. І істерик. Вона вже там, на іншому березі. Вона – в прийнятті.
Тому вона живе, як ніби все добре. Вона зламала шлагбаум і прибрала в голові. Вона думає про пельмені і шпалери в вітальню. Можна взяти бежеві такі, з кавовим відтінком. Буде красиво.
– Сніжана, ви думаєте про те, як будете жити … потім? – обережно питає психолог. Вона готова до відповіді про суїцидальні думки. І знає, що говорити у відповідь.
– Потім? Ну, плану у мене немає, але я знаю, що я зроблю відразу після …
– Що?
– Я поїду на море. Буду багато плавати. І загоряти. І запливати за буйки.
– На море? Цікаво, – психолог розглядає Снеж з цікавістю. Думає про силу цієї змученої випробуваннями, але незломленної жінки.
Снеж по-своєму розуміє цей пильний погляд. Вона трактує його як осуд. Вона до нього звикла.
– Ви думаєте, це соромно? Всі так думають. Ненька. Колишній чоловік. Сусіди. Подруги.
– Я так не думаю, Сніжана, чесно. Навіть навпаки.
– Я змию в морі всі ці осудливі погляди. Всі вироки. Мені тут сказали, що я … як це … “пафосно страждаю” …
Снеж усміхнулася. Захотіла курити.
– Сніжана, ви боїтеся чого-небудь? – запитує психолог.
– Я? – Снеж задумалася. – Напевно, вже ні. Я боюся Анюткиного болю. Але є морфій. А так нічого …
– Ані гірше.
– Та я бачу. Не сліпа. Але так уже було. Думаю, прорвемося.
– А якщо ні?
– А якщо ні, то я не хочу розтину. Не хочу, щоб чіпали її. І плаття Ельзи вже готове. Вона в ньому була щаслива тут. І буде там.
Психолог збирається йти. Вона тут не потрібна. Вона не скаже цій мамі нічого нового. Скоріше навпаки. Ця жінка – сама мудрість і прийняття. А може це захисна реакція, що блокує почуття. А може, жага до життя. Яка різниця? Море … Вона хоче на море.
Від неї не пахне відчаєм. Пахне лаком для нігтів. І трошки шоколадом. Вони з донькою їли шоколад.
З кімнати в руки Снеж вистрілює Анютка.
– Мамо, підемо розфарбовувати новими фломастерами розмальовки !!! – верещить дівчинка.
– Я йду, Анюта. У нас гості, бачиш? Поздоровайся. А то не ввічливо …
– Здрастуйте, – вітається дівчинка і тікає в кімнату. Якби не жовтуватий колір обличчя і не роздуті лімфовузли – звичайна дитина, заряджена дитинством.
Снеж виходить на сходову клітку провести психолога. А насправді – закурити. Дуже хочеться.
– Ви – дивовижна, Сніжана, – каже психолог на прощання. – Ви велика рідкість. Вам не потрібен психолог. Ви сама собі психолог. Я навіть радити Вам нічого не буду. Побажаю сил і стійкості.
– Угу, спасибі, приємно, – Снеж привітно усміхається і жадібно затягується сигаретою. – Сил і вам теж. У вас роботка – не позаздриш.
Двері ліфта закриваються і не дають психологу відповісти люб’язністю.
Снеж докурює цигарку і ще хвилину розглядає весняне небо через брудне вікно. Небо блакитне, яскраве, залите сонячним світлом.
Таке ж буде на морі. Потім. Снеж буде грітися в його променях. Швидко загориться в чорне. Буде вечорами мазати сметаною червоні плечі.
А коли прийде пора – вона повернеться сюди.
Повернеться, оновлена.
І піде працювати в хоспіс. Психологом. Буде ось також ходити до тих, хто розучився посміхатися, і вчити. Вчити жити всупереч діагнозами. Вчити ламати шлагбауми. Вчити думати про море. Вчити бачити сонце в колодязі.
Вона буде показувати людям свої фотографії. На фотографіях – щастя двох людей. І немає хвороби. Це вони з Анютою в парку. Це – катаються на конях. Це – на каруселях. Це – на гірці. Це вони їдять фрукти. А ось тут – шоколад …
Бачите, можна жити. Можна, можливо. І потрібно. Просто купіть пельмені. Просто поклейте шпалери …
Р.S. А ось тепер всі, хто прочитав цей текст, подумайте: у вас і правда ще є проблеми?
автор: Ольга Савельєва.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

Enable referrer and click cookie to search for pro webber