“Коли я повернуся…” – текст, в якому кожен впізнає себе. Ми вже ніколи не будемо такими, як раніше!

Коли повернуся, я щомісяця митиму вікна – повільно тертиму кожне скло, до останньої порошинки, бо вони мої, і я з любов’ю за ними доглядатиму. Коли повернуся, я не митиму вікна, бо абсолютно неважливо, наскільки вони чисті – це прекрасно, що вони просто є.

Коли я повернуся, я нарешті викину весь хлам з балкону – щоб стояти і дивитися на мирний український Київ. Коли я повернуся, я нічого не викидатиму з балкону, бо ніколи не знаєш, коли знадобляться пляшки для коктейлей молотова, а коробки – для гуманітарки.

Коли я повернуся, я прочитаю усі непрочитані книжки, бо як же це було боляче – лишати цілу книжкову полицю, напхану непрочитаними книжками. Коли я повернуся, я купуватиму все нові книжки, значно швидше, ніж встигатиму читати. Бо коли у тебе вдома непрочитані книжки, тебе тягне повернутися понад усе.

Коли я повернуся, я не нагрібатиму дитині вагони іграшок, бо як виявилося, гратися можна й одним ведмедиком, одним потяганим слоном та випадковою пачкою пазлів, купленою у місцевому АТБ. Всі інші ігри можна вигадати. Коли я повернуся, я нагрібатиму дитині усі-усі іграшки, і нове Лего, і кінетичний пісок, і дорогу ляльку. Бо дитинство має бути якнайщасливішим. І хай засипає піском хоч усе по вінця, вдома можна.

Коли я повернуся, я не витрачатиму надто багато грошей, бо невідомо, що буде з економікою, заробітками і курсом валют. Коли я повернуся, я заб’ю холодильник і шафи запасами круп, консервів, борошна – бо така тепер наша спільна травма.

Коли я повернуся, я візьму у нашому “Сільпо” на районі каву у знайомих продавчинь, і улюблений пончик з карамельною начинкою. Коли я повернуся, я не купуватиму каву деінде так часто, як раніше, бо навчилася робити не гіршу в домашніх умовах.

Коли я повернуся, я ляжу в своє ліжко і буду довго-довго спати. Коли я повернуся, я ще довго не зможу спати міцно, бо наша спальня тепер асоціюється з вибухами за вікном, а кожен другий сон буде про війну.

Коли я повернуся, я не лінуватимуся їздити на вихідних по Україні – показувати дитині наш Львів, наш Дніпро, наш Херсон, наш Харків, наш український Крим. Коли я повернуся, я довго не виїжджатиму з Києва, бо страшенно скучила.

Коли я повернуся, я приготую свій звичний сендвіч з моцарелою та помідором, вдягну домашню розтягнуту чорну футболку, вкладатиму доньку з двадцятьма її звірятами, як завжди. Коли я повернуся, більше ніколи нічого не буде “як завжди”.

^{Тетяна Гонченко}